30 хвилин у зачекальні до стоматолога: ігри, які працюють із дітьми 5-7 років
Як перетворити очікування перед оглядом молочних зубів на щось стерпне — за допомогою двох ігор без екрана, без реквізиту й без обіцянок подарунка.
Ви сидите на трьох вільних стільцях біля дверей. Дитина міцно тримає вас за руку, ноги не дістають до підлоги і гойдаються дедалі швидше. Зсередини чути тихе дзижчання апарата, хтось виходить, хтось заходить, а ви поглядаєте на годинник — ще двадцять п'ять хвилин. І в цю мить більшість батьків роблять одне й те саме: простягають телефон.
Телефон рятує рівно доти, доки ви його не заберете. Тоді дитина розгублено виходить із нього й одразу повертається туди, де була — налякана, тільки тепер ще й роздратована, що в неї забрали екран. Проблема не в тому, що нудно. Проблема в тому, що дитина не має жодного контролю над тим, що з нею відбудеться, а екран не дає їй контролю — він дає паузу.
Чому відволікання не рятує
У 5-7 років діти вже розуміють послідовність: спочатку чекаємо, потім заходимо, потім лікар оглядає зуби. Що їх напружує — так це те, що в цій послідовності вони не мають жодного власного рішення. Тому ігри, які справді працюють у зачекальні, мають одну спільну рису — рішення ухвалює, рахує, командує чи вгадує сама дитина. Не ви. Ви лише стежите, щоб гра не розвалилася.
І ще дещо, про що часто забувають: гра має вміти зупинитися на півслові. Якщо медсестра викличе ім'я саме тоді, коли настала черга дитини, а гра влаштована так, що незавершеність її псує, ви отримаєте другу кризу поверх першої. Тому — короткі раунди. Тому — без результату, який треба зберігати.
Хто вийде наступним
Вам потрібна лише зачекальня такою, якою вона є — люди, двері та ваш шепіт. Гра триває від 5 до 10 хвилин, добре підходить дітям від 5 до 7 років. Перезирніться з дитиною, і кожен тихенько каже, хто, на його думку, зайде наступним: «Я думаю, жінка з червоною сумкою». Потім чекаєте на двері. Хто вгадав — піднімає один палець, це і є очко, нічого не записується. Якщо дитині незручно говорити вголос, нехай покаже очима або прошепоче вам на вухо. Гра вдалася, якщо дитина сама починає поглядати на двері при наступному відчиненні й каже, хто вгадав — це означає, що її увага вже спрямована на двері як частину гри, а не як загрозу.
Друга гра — для моменту, коли перша вичерпається, зазвичай після третього-четвертого відчинення дверей. Тут переходимо від спостереження до рук, бо приблизно на десятій хвилині дитина стає фізично неспокійною і їй треба щось робити з тілом.
Ти — начальник моїх пальців
Не потрібно нічого, крім ваших двох рук і приблизно 7 хвилин; підходить для 5-7 років, менші діти люблять її найбільше. Дитина командує: «Підніми тільки мізинець». «Зроби букву О». «Сховай великий палець». Ви виконуєте точно те, що сказано — включно з тим, що неможливо, і тоді чесно кажете: «Не можу, моя рука так не згинається, дай іншу команду». Потім на кілька ходів міняєтеся ролями. Гра вважається вдалою, якщо дитина дала щонайменше п'ять команд поспіль, жодного разу не озирнувшись на двері — це означає, що на кілька хвилин кімната звузилася до ваших двох рук.
Дрібниці, які тримають до кінця
- Скажіть заздалегідь, скільки триває огляд, словами, які дитина може виміряти: «Стільки, скільки одна казка перед сном». Хвилини їй нічого не говорять.
- Сядьте так, щоб дитина була з вашого боку, а не з боку дверей кабінету. Погляд на двері тримає напругу високою всі тридцять хвилин.
- Дайте їй справжню владу: нехай сама вирішить, чи заходити разом, чи ви почекаєте зовні, і чи сісти на стілець самій, чи до вас на коліна.
- Підготуйте одне речення, яке дитина зможе сказати лікарю сама: «Можна спочатку показати мені дзеркальце?» Проговоріть його двічі в зачекальні.
- Якщо дитина замовкла і не хоче гратися — не наполягайте. Сядьте впритул до неї і вголос коментуйте те, що бачите в кімнаті. Це теж гра, тільки м'яч тепер у ваших руках.
Найпоширеніша помилка: обіцянка нагороди
«Якщо будеш слухняним усередині, потім я куплю тобі щось». Звучить безневинно, а не спрацьовує анітрохи. По-перше, нагорода не знімає напругу — вона ставить ціну на ситуацію, і дитина починає думати, що буде, якщо вона не впорається. По-друге, ви щойно підтвердили: попереду щось настільки неприємне, що за нього платять. Якщо всередині стане важко, дитина не просто засмутиться — вона ще й відчує, що підвела вас.
Якщо хочете відзначити день чимось — зробіть це, але не як угоду. Скажіть це вже після огляду: «Ходімо до кондитерської, бо ми впоралися». Тепле молоко чи печиво за 1-2 євро дадуть точно той самий ефект, що й велика іграшка, — головне, щоб про них не було домовлено заздалегідь.
Інша поширена помилка — довге пояснення в зачекальні. Батьки, які докладно розповідають, що саме лікар робитиме кожним інструментом, зазвичай бачать, як дитина напружується ще більше. Пояснення варто робити вдома, за день до цього, спокійно. У зачекальні інформація вже зайва — там потрібне заняття.
Дитина заспокоюється не тому, що ви пояснили їй, що буде. Вона заспокоюється, бо в наступні п'ять хвилин має що вирішувати сама.
Чого чекати, якщо дитина все ж заплаче
Плач у зачекальні не означає, що гра була невдалою. Це означає, що напруга досягла піку саме тут, а не в кабінеті — а це, по суті, краще. Відкладіть гру, не намагайтеся дограти її силоміць. Присядьте біля дитини, скажіть, що ви бачите: «Тобі страшно, і тобі хочеться плакати. Я тут і нікуди не піду». Потім дайте їй одне маленьке рішення, щоб повернути відчуття контролю — нехай обере, на якому стільці ви сядете, або хай потримає ваші ключі. Маленьке рішення дає більше, ніж здається.
А якщо до дверей залишилося дві хвилини, не починайте нову гру. Решту часу просто рахуйте вголос щось у кімнаті — плитки, лампи, стільці. Рахунок уголос задає ритм вам обом.
З цієї сторінки ви йдете із двома іграми, для яких не потрібно нічого, крім ваших рук, з однією забороною (жодних попередніх обіцянок подарунка) і з одним реченням, яке дитина зможе сказати лікарю сама. Цього достатньо на тридцять хвилин.