Казка про Кудлика: як допомогти дитині 5–7 років перестати боятися вуличних собак
Казка про пса, який теж боїться, плюс два конкретні способи перетворити страх перед собаками на навичку зустрічі з ними. Порадник для батьків дітей 5–7 років.
На розі біля магазину стоїть великий рудий пес. Дитина стискає вашу руку і тягнеться назад. Ви кажете: «Не бійся, він добрий». А наступного разу все повторюється так само, тільки ще гучніше.
Причина не в тому, що дитина вам не вірить. Причина в тому, що «не бійся» — це не інструкція. Вона не каже ногам, що робити, рукам — куди подітися, очам — куди дивитися. П'ятирічній дитині зазвичай простіше виконати конкретну дію, ніж змінити своє почуття за командою. Тому тут ви, батьки, знайдете казку, яка дає страху обличчя й ім'я, а після неї — два способи потренувати потрібний рух удома, ще до вулиці.
Казка про Кудлика, пса, який боявся дітей
Кудлик жив у дворі за будинком, під сходами, де було тепло. Шерсть у нього була кудлата, як загублена шкарпетка, а вуха — одне стирчало прямо, друге завжди звисало набік.
Кудлик боявся. Не грому і не пилососа. Кудлик боявся дітей.
Бо діти рухалися дивно. Раптом кидалися бігти. Верещали від радості так само, як Кудлик верещав тільки коли йому боляче. Тягнули руки прямо до його голови, а Кудлик не бачив, що там, у цих руках. Тому щойно чув дитячий голос, він забивався під сходи й чекав.
Одного дня у двір прийшла Мирка. Мирка теж боялася — собак. Вони побачили одне одного й завмерли: Кудлик під сходами, Мирка біля гойдалки. Ніхто не рухався.
Тоді дідусь Мирки сів на лавку й тихо сказав: «Мирко, стань деревом. Руки вниз, уздовж тіла. Ноги спокійно стоять. Дивись на свої черевики, а не йому в очі. Дерева нікого не ганяють, і за деревами ніхто не ганяється».
Мирка стала деревом. Дихала й лічила подумки до десяти.
Кудлик висунув носа з-під сходів. Ніхто не біг. Ніхто не верещав. Ніхто не тягнув руку до його голови. Він зробив три кроки, обнюхав повітря біля Мирки й сів за два метри від неї — саме так, щоб встигнути втекти, якщо треба.
«Він мене боїться», — здивовано прошепотіла Мирка.
«Саме так, — сказав дідусь. — Ви обоє боїтеся одного й того самого — несподіванки».
Відтоді Мирка знала те, чого не знають багато дорослих: не обов'язково любити собак. Досить знати, що робити зі своїми руками.
Чому «він не кусається» не працює
Фраза «не бійся, він не кусається» вимагає від дитини змінити своє почуття на місці, за командою. Це неможливо навіть дорослому. До того ж це обіцянка, яку ви не можете гарантувати, — а діти дуже довго пам'ятають порушені обіцянки.
Працює інше: замінити почуття процедурою. Дитині не треба перестати боятися. Їй треба знати три речі, які робить її тіло, поки страх минає. Це давно відома в навчанні безпечного поводження із собаками порада «стань деревом» — ми лише переказуємо її словами, які дитина може повторити сама. Важливо: до незнайомого собаки дитина ніколи не підходить сама — усі такі зустрічі відбуваються лише поруч із дорослим, який стежить за ситуацією.
- Я зупиняюся. Не біжу, бо біг змушує собаку кинутися за мною — для нього це гра, а не напад.
- Руки вниз, притиснуті до тіла. Не махаю, не показую пальцем, не закриваю голову руками.
- Дивлюся вбік або на свої черевики. Довгий погляд в очі собака сприймає як виклик.
- Повільно лічу до десяти й чекаю, поки дорослий скаже, що можна йти.
- Якщо хочу погладити — питаю дорослого, який зі мною, і господаря собаки: «Можна його погладити?» І якщо хтось із них каже «ні», кажу «добре» і йду далі.
Мета не в тому, щоб дитина полюбила собак. Мета в тому, щоб дитина могла пройти повз собаку, і її серце не вирішило, що настав кінець світу.
Гра «Я — дерево»
Вам знадобиться небагато: вільне місце в кімнаті, стілець для вас і якась м'яка іграшка — плюшевий пес, якщо є, але підійде й подушка. Гра триває близько 10 хвилин і розрахована на дітей 5–7 років, обов'язково разом із дорослим. Ви повільно наближаєте іграшку до дитини, тихо промовляючи «гав», а дитина стає деревом: руки вниз, ноги на місці, погляд у черевики, лічить уголос до десяти. Потім міняєтеся ролями — дитина керує іграшкою, ви — дерево, і вона бачить, наскільки дереву нецікаво для собаки. Робіть по три кола на день, не більше. Успіх — коли дитина витримує лічбу до десяти, не піднімаючи рук і не відступаючи назад, — три рази поспіль, у три різні дні.
Друга гра відбувається надворі, але не одразу біля собак.
Прогулянка зі спостережним блокнотом
Вам знадобляться маленький блокнот і олівець, приблизно 20 хвилин і лавка в парку, звідки видно собак, але на відстані щонайменше двадцяти кроків. Для дітей 6–8 років, лише в супроводі дорослого. Ви сідаєте, і дитина записує або малює, що робить кожен пес, який проходить повз: крутить хвостом, зупиняється, нюхає землю, дивиться на господаря. Ви взагалі не наближаєтеся — ця прогулянка тільки для спостереження з безпечної відстані. Після четвертої-п'ятої прогулянки дитина зазвичай сама каже: «Он той спокійний». Успіх — коли дитина може вказати вам різницю між собакою, яка грається, і собакою, яка напружена, і пояснити, за чим вона це впізнала.
Найпоширеніша помилка: «давай, доторкнись, щоб побачити»
Це зрозуміло — ви хочете показати, що нічого страшного немає, тому берете руку дитини й кладете її на спину спокійного пса. Проблема в тому, що в цю мить у дитини немає вибору. Вона не може ні зупинитися, ні відсторонитися, а саме контролю бракує при страху.
Результат зазвичай протилежний: страх залишається, а до нього додається ще й недовіра до вас. Наступного разу дитина не скаже вам, що боїться, — вона це приховає, щоб ви знову не змусили її.
Інша поширена помилка — сміятися. «Та він же завбільшки як капець!» Розмір не має значення для страху. Дитина, з якої посміялися один раз, перестає говорити про свої страхи й починає розв'язувати їх сама — зазвичай втечею.
Правильний хід — протилежний: дитина вирішує, коли і чи взагалі. Ви наближаєтеся першими, питаєте господаря, гладите пса й кажете: «Я його погладив(ла). Ти можеш дивитися звідти». Багато дітей самі простягають руку на третій чи четвертий раз. Деякі не роблять цього ніколи — і цього цілком достатньо, якщо вони можуть спокійно пройти вулицею.
Як розповідати казку, щоб вона спрацювала
- Розповідайте її ввечері, а не одразу після того, як дитина злякалася на вулиці, — тоді вона не слухає, а ще тремтить.
- Зупиніться на місці, де Кудлик ховається під сходами, і запитайте: «Як гадаєш, чого він боїться?»
- Дозвольте дитині вигадати ім'я для пса з вашого двору. Те, що має ім'я, менш страшне, ніж «якийсь собака».
- Повторюйте казку принаймні п'ять-шість разів протягом двох тижнів. Дітям цього віку зазвичай легше засвоїти процедуру через повторення, ніж через пояснення.
- Коли вийдете надвір і дитина зуміє залишитися деревом — назвіть точно, що вона зробила: «Ти не кинулася бігти й тримала руки внизу». Не просто «молодець».
І ще дещо дрібне, але важливе: якщо страх є і у вас, дитина відчуває це через вашу руку. Стискання — це сигнал. Якщо помітите, що напружуєтеся, подумки скажіть собі ті самі три речі — зупиняюся, руки вниз, дихаю. Це працює так само добре і для дорослих.